Білокрилою чайкою притулилася до Дніпра лівобережна частина Кіровоградщини. Це вийшла з глибини століть вічно молода Власівка - сотенне містечко Чигиринського полку у часи Богдана Хмельницького, потім сотенне місто Миргородського полку, а у наступні часи - містечко, село, нині селище міського типу. Від 1 квітня 1963 року Власівка у складі міста Світловодська, його лівобережна частина, важливий промисловий і культурний центр.
Коли поглянути на селище з висоти пташиного польоту, воно дійсно нагадує білокрилу дніпровську чайку, яка одним своїм крилом торкнулася води Славутича, а іншим - соснового лісу, за яким сірою асфальтовою стрічкою пролягла межа між Кіровоградською і Полтавською областями. А це значить, що наша вічно молода Власівка є тією сполучною ланкою, яка не лише об'єднує лівий і правий береги Дніпра, а й тим містком у майбутнє, що проростає з історичної і культурної спадщини двох самобутніх і надзвичайно важливих регіонів України - Полтавщини і Кіровоградщини.
У вересні 2006 року селищу Власівка виповнилося 450 років. Від нашого обласного центру воно старше на 200 років, на чотири століття старше Світловодська, якому адміністративно підпорядковане. Оскільки селище Власівка - складова частина міста, то й вік Світловодська варто було б подовжити, адже історія цих двох самобутніх населених пунктів тісно переплетена не лише людськими долями, а й важливими історичними подіями, що відбувалися тут, спільністю господарського і культурного життя їх мешканців як у минулому, так і нині. До того ж варто було б врахувати і той факт, що правий берег Дніпра, де розташовувалося колишнє село Табурище, першими обживали саме козаки Власівської сотні Чигиринського, а потім Миргородського полку, і чи не першим заклав тут свій хутір Власівський сотник Михайло Майборода, який поселив тут своїх посполитих, тобто селян, які працювали у його господарстві і яких пізніше називали звичайними кріпаками.
Історія... Сьогодні ми усе частіше зазираємо у глибини віків, намагаємося "докопатися" до своїх родовідних коренів, витоків нашої державності. Це почесно і благородно, адже знати свій родовід, діла і звершення пращурів - то не просто обов'язок, це нагальна потреба кожної цивілізованої людини. "Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, " - говорив мудрий поет і мислитель Максим Рильський. І це справді так. Знання і розуміння минулого, тих економічних, етнокультурних, національних і соціальних процесів, які відбувалися на території, де ми мешкаємо, допоможе нам у сьогоденні краще зрозуміти процеси державотворення, сформувати норми поведінки у складних життєвих обставинах, коли доводиться приймати доленосні рішення.
Територія, де розташована наша Власівка, була обжита людьми ще з давніх-давен. Про це свідчать численні пам'ятки археології, що виявлені на теренах селища і його околиць. А це свідчення перебування тут ще первісної людини, яка користувалася, як зброєю для добування їжі, палицею, до якої був прив'язаний легкий камінь. Первісні люди полювали на мамонтів. На території Власівського гранітного кар'єру в різні роки у нашаруваннях найдавніших епох було виявлено чимало кістяків цих велетенських тварин, що, зрозуміло, водилися тут ще у дольодовиковий період.
На теренах нашого краю мешкали племена середньостогівської культури (сер. IV - сер. III тисячоліття до н. є.), які займалися рибальством, мисливством, робили перші спроби по вирощуванню зернових культур. До речі, ці племена першими приручили коня, використовуючи його як для їзди верхи, так і для перевезення вантажів. Саме їм належить першість у винаході колеса і застосуванні його для перевезення вантажів.
До IX - першої половини VII століть до н.е. належать пам'ятки чорноліської культури, зокрема поселення і укріплені валами та дерев'яними загорожами городища на високих корінних берегах нижньої частини Тясьмину (Московська гора, Тясьминське, Калантаївське та інші городища). Людські племена цієї археологічної культури, крім традиційних занять - рибальства і мисливства - були майстрами у обробітку землі і вирощуванні зернових культур, вели жваві торговельні зносини з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор'я. На лівобережжі Дніпра в районі Власівки - Недогарок - Максимівки виявлено також ряд поселень ранньослов'янської Черняхівської культури (II—VI ст. н. є.). Пам'ятки цієї культури простежуються на величезній території лісостепової зони як на правому, так і на лівому березі Дніпра, а також у Молдові, Подунав'ї, частково в Румунії і південно-східній частині Польщі. Деякі сучасні вчені вважають, що носіями цієї культури були різноетнічні племена, інші стверджують, що це були готи. Античні та візантійські автори того часу називають ці ранньослов'янські племена венедами, антами, а ще склавинами.
Відомий історик минулого Л.В.Падалка ще в 1914 році у своїй книзі "Прошлое Полтавской территории и ея заселение" вказував на існування у Власівці залишків давнього кам'яного муру оборонних споруд якраз навпроти "Городца" (сучасною мовою Городка) на правій, Херсонській, стороні Дніпра, і там же свідчив про наявність за Дніпром решток "земляних споруд невизначеного характеру і невідомого часу" (стор. 174). До речі, пояснимо, що Городком у старому Табурищі називалася територія, де зараз розташований судноплавний шлюз. Значить, залишки "давнього кам'яного муру" знаходилися на лівому березі Дніпра у районі Власівського кар'єру, околиці якого теж називалися "городком". Той же Л. В. Падалка допускав, що ці кам'яні мури могли створити численні народи, у т. ч. і готи, під час "великого переселення" із степів Середньої Азії у Європу. Ймовірно, що саме у районі Власівки -Табурища була одна з їх стратегічних переправ через Дніпро. Цей же автор згадує наявність давніх земляних огороджень у районі сучасного Градизька і Кременчука, а також на горі Пивисі (теж невизначеного часу), а ще і городище над Дніпром поблизу містечка Власівки (стор. 171). Усе це свідчить про те, що терени Власівки були заселені ще у глибоку давнину.
Не припинялося життя на берегах Дніпра в районі Власівки і у період Київської Русі. Як відомо, південні кордони найближчого до нас Переяславського князівства проходили по річці Сулі. Тут знаходились добре укріплені давньоруські міста - порт Воїнь у гирлі Сули, Желни (на місці сучасного Жовнина) та інші, що захищали територію князівства від кочових народів, а саме половців і печенігів. Але й на південь від кордону на території нижнього Посульсько-Псьолського степу існували слов'янські поселення, зокрема, Городище (Градизьк), Власівка, Мозоліївка, Святилівка, Чигирин-Діброва, Старий Калкаїв (на Хоролі) та інші. (Л. В. Падалка, назв, праця, стор.197). Вони хоч і зазнавали частих нападів кочівників, але щоразу відроджувались і заселялись. Про це свідчить і відкрите поблизу с. Максимівки ранньослов'янське поселення УІІ-Х ст. н.е., на якому тривало життя і у наступні роки.
Під час монголо-татарської навали (середина XIII ст.) придніпровські території зазнали нищівних руйнацій. Життя тут почало відроджуватись лише наприкінці XV-на поч.XVI ст., коли територія знаходилась у складі Литовської держави. Ще у 1362 році литовсько-українське військо під орудою князя Ольгерда розгромило на Синіх Водах (нині річка Синюха) об'єднану Орду трьох татарських царків, після чого Поділля і Київщина відійшли до Литовської держави. Тоді ж на південних теренах колишньої Київської Русі знову починає відроджуватись життя. Черкаські та канівські купці і міщани засновують на берегах Тясьмину свої сінокісні угіддя і займища, облаштовують хутори і пасіки. Поступово відроджується і Чигирин, ставши невдовзі важливим укріпленим містом на півдні Київщини.
У цей же час оживає і давній Крилів, зруйнований монголо-татарами у 1240 році. В 1557 році він отримує від польського короля привілей і магдебурзьке право, тобто самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торговельні пільги тощо. Про Максимівку перша згадка датується 1515 роком, вона тоді знаходилась у володінні Пивогорсько-Миколаївського монастиря, заснованого ще у часи Київської Русі на відрогах гори Пивихи, що височіла на Лівобережжі Дніпра нижче впадіння у нього Сули.
Наша Власівка вперше згадується у письмових документах 1556 року. Прекрасні природні умови, могутній Дніпро-Славутич з його розлогими плавнями і численними затоками та озерами, багатими рибою та всілякою дичиною, помірний вологий клімат приваблювали сюди усе нових і нових мешканців. Тож не випадково старожитні урочища і займища, а також цілі села на Задніпрянщині захоплюють великі польські феодали. Є дані, що у 1640 році Власівкою володів Ст.Гурський, а перед Хмельниччиною - Юрій Немирич.
Народна пам'ять пов'язує заснування Власівки з іменем козака Власа чи Власенка, який першим поселився тут на березі Дніпра. Розповідають, що після кривавої січі з татарськими нападниками він дістав тяжкі поранення і, не маючи змоги брати участь у бойових походах, вирішив оселитися на цій благословенній землі. А ще кажуть, що він був добрим перевізником. Своїм човном він перевозив через довге і широке озеро, що знаходилось у Дніпровських плавнях, численних подорожніх і мандрівників, які проходили тут, прямуючи на південь у козацькі володіння чи повертаючись додому в Переяслав, Київ та інші міста. І брав він за перевіз срібними монетами, тому й озеро назвали Срібним.
Інша легенда стверджує, що озеро це було багате рибою, яка під час весняного розливу Дніпра заходила сюди на нерест, тож і називали його "все рибне". Згодом ця назва трансформувалася у вимові на Срібне.
Розповідають сторожили, що назва селища походить від виразу "власна земля". Буцім-то втікачі з Правобережної України, які рятувалися від польсько-шляхетського гніту, переправившись на лівий берег Дніпра і поселившись тут, отримували не лише волю, а й землю у свою власність. Від цього, кажуть, і пішла назва селища. Не будемо робити остаточних висновків із почутого, а зупинимось на історичних фактах.
Мешканці Власівки, як і багатьох інших наддніпрянських містечок, сіл і хуторів, брали активну участь у боротьбі з польсько-шляхетськими військами і татарськими завойовниками, у селянсько-козацьких повстаннях 1637-1638 рр., очолюваних П.Бутом (Павлюком) та К.Скиданом. У 1648 році багато власівчан поповнили козацьке повстанське військо Богдана Хмельницького, яке вщент розгромило вишколену польську армію в урочищі Жовті Води.
З 1649 року, при новому адміністративному поділі, Власівка була приписана до Чигиринського полку і отримала статус містечка. Тоді ж тут утворена Власівська козацька сотня і почалося спорудження земляної фортеці з дерев'яним частоколом на валах. Територія, де заходилася фортеця, була над самим Дніпром, якраз навпроти старожитнього села Табурища (нині на місці старої Власівської фортеці ведуться розробки граніту і міститься кар'єр).
У переказах і легендах, що їх можна почути від корінних жителів селища і які передаються від покоління до покоління, збереглося чимало фактів та імен з тих козацьких часів. Розповідають, що першим власівським сотником був козак на прізвище Білявський. Прибув він сюди з Чигирина разом з кількома козацькими старшинами за завданням чигиринського полковника Вешняка, щоб осадити тут козацьку сотню, міцно стати на обороні українського Лівобережжя від татарських набігів.
Козаки Власівської сотні брали участь у Визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Пізніше, уже по його смерті, а саме у 1658 році, під час війни гетьмана Івана Виговського з полтавським полковником Пушкарем, який виступав виразником демократичних інтересів козацької голоти, невдоволеної привілеями старшини та орієнтацією Виговського на союз із Польщею, Власівка була повністю спалена, а багато місцевих козаків, що підтримували полковника Пушкаря, страчені.
Але Власівка, як казковий птах Фенікс, піднялася з руїн і попелу, а роль її в українській історії ще більше зросла. З середини XVIII ст. вона стала сотенним містом Миргородського полку. Козаки Власівської сотні, спільно зі своїми побратимами із Городищенської (Градизької), Максимівської, Крилівської, Кременчуцької і Потоцької сотень, взяли активну участь у заселенні Правобережної України (Вольностей війська Запорозького), заснувавши тут чимало сіл, хуторів, пасік та інших займищ, чим сприяли її економічному і соціальному розвитку, налагодженню торговельних і транспортних зв'язків.
Царський уряд своїм указом від 30 жовтня 1743 року дозволив поселятися у Степу і втікачам від польсько-шляхетського гніту, які переходили кордон і поселялися у вільних місцях, що належали до Вольностей запорозьких козаків, а також розкольникам із центральних губерній Росії, які не сприйняли церковної реформи і змушені були переховуватись від переслідувань. Уся ця новозаселена територія була приписана до Миргородського козачого полку, що знаходився найближче до неї. Полковник В.П.Капніст заклав тут ряд укріплених містечок і шанців, зокрема Крилівський на правому березі Тясьмину, Архангельський на Синюсі та інші.
З 1752 року північну частину цього краю від Дніпра до Синюхи, що обіймала територію на 20 верст нижче гирла Тясьмину і майже прямою лінією аж до Синюхи за 20 верст від її витоку, було передано для облаштування військово-адміністративної області, що отримала назву Нова Сербія. Царський уряд поселив тут вихідців із сербсько-хорватських областей тодішньої Австро-Угорської імперії, які прийняли російське підданство і зобов'язалися із зброєю в руках боронити південні кордони Російської держави. Місцевому населенню було запропоновано залишити обжиті місця і наявні будівлі і переселитися на південь, за межі Нової Сербії. Мешканців задніпровських місць намагався захистити гетьман Розумовський, доносячи царському двору, що ці території здавна належали запорожцям, а з 40-х рр. XVIII ст. заселялися не самочинно, а згідно з указами. Але на доводи гетьмана у столиці не звернули ніякої уваги.
22 березня 1764 року імператриця Катерина II Новосербський корпус і поселення, розташовані південніше від нього, включила до складу новоутвореної Новоросійської губернії. Основу її складали Чорний і Жовтий гусарські полки, що входили до Нової Сербії, та Єлисаветградський пікінерський полк, що знаходився на південь від неї. Губернську канцелярію вирішено було розмістити у фортеці св. Єлизавети (нині м. Кіровоград). Співіснування військового і цивільного управління створило сприятливі умови для розвитку господарського життя краю.
Лівобережні містечка Кременчук і Власівка, багато жителів яких мали власні ґрунти (землю) на Правобережжі, послали свої депутації у столицю з проханням включити і їх до складу новоутвореної Новоросійської губернії. 6 вересня (за старим стилем) цього ж 1764 року їх прохання було задоволено. А уже наступного 1765 року цивільна губернська канцелярія була переведена у місто Кременчук, а сама губернія поділена на три провінції: Єлисаветинську, Катерининську і Бахмутську.
Життя у новозаселеному краї активізувалося, корпусні командири і офіцери отримували у свою власність від держави так звані рангові земельні наділи, що сприяло швидкому економічному розвитку територій. Наявність військових поселень, де постійно знаходились підрозділи гусарських та пікінерських (піхотних) полків, створювала надійний захист цивільного населення від турецько-татарських набігів.
З 1773 року Кременчук став 9-ою, а Власівка 10-ою ротою Дніпровського пікінерського полку. Таким чином козацьке населення Власівки і Кременчука було перетворене у військовослужбовців регулярних частин російської армії. Вони мали одночасно нести військову службу і займатися сільським господарством, адже новоутворені військові формування мали утримуватись не за рахунок державної скарбниці, а за власний кошт.
Після успішного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Росія отримала вихід до Чорного моря. А уже в лютому 1774 року за проектом правителя Новоросійського краю Г.Потьомкіпа лівобережна частина Новоросійської губернії відійшла до щойно утвореної Азовської губернії, але містечка Власівка, Кременчук, Потоки і Омельник залишилися у складі Новоросійської губернії. Академік Й.А.Гільденштедт, який подорожував нашим краєм влітку 1774 року і за завданням Російської академії наук вивчав природно-кліматичні умови та корисні копалини, відмітив, що у Власівці уже тоді було дві церкви, що свідчило про значні розміри і стратегічне значення цього важливого на той час поселення.
(За матеріалами книги "Власівка - 450")